Ми пам'ятаємо минуле, щоб мати майбутнє.

Віктор Ющенко, Президент України (2005-2010)


Гетьман Іван Мазепа є чи не найзнанішим у світі українцем. Він – герой численних європейських хронік, творів незліченної кількості митців, серед яких достатньо згадати Байрона, Пушкіна, Гюго, Словацького, Рилєєва, Чайковського. Разом із тим попри помітну роль у європейській історії Мазепа залишається напрочуд суперечливою постаттю в історії українській.

Українська нація не є єдиною щодо оцінки діяльності одного з найвидатніших її представників і через 3 сторіччя по його смерті; фахівці часом дотримуються цілком полярних думок; бракує єдності в поглядах і серед громадськості. Для одних Мазепа – „зрадник” і „запроданець”, для інших – ікона й героїчний символ національно-визвольної боротьби.

Події в Полтаві, де громада міста намагається встановити пам’ятник гетьманові, долаючи опір окремих політичних сил і чиновників, засвідчують, що проблема ролі Мазепи в українській історії давно вже вийшла за межі суто наукового інтересу, являючи собою інтерес громадсько-політичний, і набула особливої гостроти в контексті відродження державності.

Ця стаття є невеликою спробою бодай на крок наблизитися до спільної оцінки власного минулого – такої потрібної нації для того, аби торувати шлях у спільне майбутнє.

Перш ніж удаватися до аналізу проблеми, слід зробити декілька істотних зауважень. Фактів (документів, свідчень очевидців, речових памя'ток тощо) щодо діяльності гетьмана Мазепи не бракує. Утім, як відомо, голі історичні факти стають значущими лише тоді, коли їм надають відповідної інтерпретації. Стосовно постаті Мазепи в українській історії ми маємо виходити, по-перше, із конкретних умов його доби, а по-друге, – з інтересів української нації, політичним лідером якої Мазепа був упродовж 22 років.

Прислухаймося спершу до тих, хто вже 300 років зве перехід Мазепи на бік шведського короля під час Північної війни зрадою. Їхні голоси завжди було чути найдужче, особливо гучно вони лунають із північного сходу. Кого ж у такому разі зрадив Мазепа? Російська православна церква проголосила гетьманові анафему (досі чинну) за зраду особисто царя Петра І. Справді, зрада – то тяжкий гріх, за який карає Господь і вкривають презирством люди. Але чи міг гетьман зрадити монарха?

Цілком очевидно, що відносини між Мазепою й Петром І не можна розглядати як звичайні людські стосунки. Бог-бо створив людей рівними, а між гетьманом і царем рівності не існувало. Це були відносини очільників двох державних формацій: Гетьманщини та Московщини, причому друга встановлювала протекторат над першою на підставі Переяславської угоди 1654 р. Формально підтверджували чинність цієї угоди Коломацькі статті, що містили декілька додаткових пунктів і були підписані Мазепою. У таких політично-правових відносинах не могло йтися про „зраду” – хіба що про порушення угоди або її розірвання.

Документально засвідченим є такий факт, що, коли Мазепа звернувся до Петра І з проханням надати йому до розпорядження козацьке військо, аби захищатися від наступу поляків, цар відмовив йому. Таким чином, цар першим порушив умови українсько-російського договору, згідно з яким цар був зобов’язаний боронити Україну від ворогів. У відповідь гетьман скористався jus resistendi – правом васала повстати проти свого сюзерена, якщо той не дотримується своїх зобов’язань. Так само вчинили, наприклад, провідник лівонської шляхти Йоганн фон Паткуль, що виступив проти Швеції; Станіслав Лещинський, котрий боронив польські шляхетські вольності проти саксонського абсолютизму; господар Молдови Дмитро Кантимир, який повстав проти Османської імперії; Ференц Ракоці, що намагався усунути Габсбургів від влади в Угорщині.

Інтереси Московщини та Гетьманщини за часів Мазепи почали різко розбігатися: Росія обрала шлях становлення імперії з самодержавцем на чолі й боротьбу за Балтику в Північній війні, Україна була прагнула самостійного розвитку зі збереженням прав і свобод усіх станів. Як гідний лідер нації, Мазепа у вирішальний момент обрав українські національні інтереси. Він не був одинаком в Україні. Разом із ним на бік шведів перейшли козацька старшина, тобто українська політична еліта, тисячі козаків і запорожці. Останні боронили український народ, як його вірні сини, й особисто нічим не були зобов’язані російському цареві. Зраджувати, зрештою, можуть окремі люди, а не цілі народи.

Як визнають деякі російські історики, наприклад Тетяна Яковлєва, Мазепина акція загалом нічим не зашкодила Московській державі.Чому ж так уперто російські імперські шовіністи та їхні прислужники, а також не такі вже й рідкісні українські епігони всупереч фактам і здоровому глузду твердять про „зрадництво” Мазепи?

Річ у тім, що весь цивілізований світ називає зрадником того, хто, завоювавши довіру іншої людини (чи групи людей), зловживає цією довірою. Натомість для російської імперської машини, коліщатком якої є російська історіграфія, зрадниками в усі віки є будь-хто, хто відступить від сліпої фанатичної покори батюшці-цареві (читай: Генсекові, Президентові) і служби імперським інтересам заради своїх власних.

Тож чи варто зважати на вигуки щодо нашого минулого з боку тих, для кого історія є не наукою, а засобом пропаганди?

Набагато більше занепокоєння викликає ставлення до Мазепи як до зрадника України. Декому він уявляється лиш успішним кар’єристом, який скористався природними здібностями й таланом, щоб дістати владу, котрою розпоряджався собі на догоду. Гетьмана буцімто цікавило тільки збагачення, а на інтереси населення він не зважав. Коли ж плани Петра І почали загрожувати амбіціям Мазепи, той вирішив перейти на бік його ворога, щоб за будь-яку ціну втримати владу.